Проблема подвійного громадянства (біпатризму) має комплексний характер і набуває все більшої актуальності в Україні через вплив як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. В українському політикумі немає єдності щодо вирішення проблеми подвійного громадянства та пропонуються діаметрально протилежні підходи до її врегулювання – від обґрунтування доцільності запровадження в Україні подвійного громадянства до категоричного заперечення можливості біпатризму.
Аналіз чинної нормативно-правової бази у цій сфері свідчить про наявність значних прогалин у законодавстві щодо вирішення проблеми подвійного громадянства в Україні.
У Законі України „Про громадянство України”, прийнятому 2001 р., визначено, що законодавство України про громадянство ґрунтується, відповідно до статті 4 Конституції України, на принципі „єдиного громадянства”. Водночас у Законі немає визначення біпатризму або множинного громадянства, а серед принципів державної політики (стаття 2) відсутній принцип недопустимості таких випадків. Натомість запобігання явищу безгромадянства серед основних принципів державної політики у Законі закріплено. Якщо процес набуття українського громадянства іноземцями та відповідної втрати їхнього попереднього громадянства має супроводжуватись, згідно із Законом України „Про громадянство України”, достатніми гарантіями, то процес підтвердження отримання українськими громадянами іноземного громадянства практично не визначений у законодавстві й потребує більш чіткого врегулювання.
Сьогодні у Верховній Раді України зареєстровано ряд законопроектів, які покликані розв’язати згадані недоліки вітчизняного законодавства щодо подвійного громадянства.
На сьогодні інститут подвійного або множинного громадянства визнається у понад третині країн світу. За ставленням до нього держави можна умовно поділити на три групи:
держави, що дозволяють множинне громадянство (наприклад, Іспанія, Канада, Франція); держави, які дозволяють подвійне громадянство за певних умов (наприклад, Литва, Румунія, Фінляндія); держави, котрі не визнають множинного та подвійного громадянства (наприклад, Австрія, Данія, Білорусь). Серед країн, що визнають множинне громадянство, здебільшого держави, які мали в минулому колонії або держави, утворені іммігрантами. Відповідно, подвійне або множинне громадянство полегшує зв’язок між колишніми метрополіями та їх колоніями, підтримує вплив колишніх метрополій у відповідних країнах та спрощує зв’язок між іммігрантами та їх історичною батьківщиною. Так, у Конституції Іспанії зазначено, що Іспанія може укладати договори про подвійне громадянство з латиноамериканськими країнами або з країнами, які мають особливі стосунки з Іспанією. Такі договори існують в Іспанії з Аргентиною, Болівією, Гватемалою, Домініканською Республікою, Еквадором, Екваторіальною Гвінеєю, Колумбією, Коста-Рікою, Нікарагуа, Перу, Парагваєм, Філіппінами, Чилі та іншими країнами.
Держави, які не визнають подвійного громадянства, намагаються запровадити жорсткий контроль міграційних процесів. Серед них переважають країни з невеликою кількістю населення (Австрія, Данія, Білорусь) або зі значним припливом іммігрантів (ФРН). Умовою отримання громадянства зазначених країн є не тільки декларація про відмову від громадянства іншої країни, але й надання відповідних підтверджуючих документів.
Розглядаючи іноземний досвід недопущення явища біпатризму та множинного громадянства, можна виокремити загальні заходи внутрішньої та зовнішньої політики держав щодо розв’язання цієї проблеми. Серед заходів внутрішньої політики: законодавчі акти, які містять норми спрямовані на оптацію осіб (можливість добровільного вибору громадянства при зміні державного суверенітету території проживання); надання громадянства дитині по „праву крові” батька, якщо мати має іноземне громадянство; збереження громадянства за жінкою в разі заміжжя за іноземцем; встановлення кількості поколінь іммігрантів, які можуть по „праву крові” претендувати на громадянство.
Старший слідчий прокуратури Кремінського району
молодший радник юстиції Д.В. Верич |
