У багатовіковій історії Кремінної можна знайти чимало цікавих моментів, які в подальшому позначилися на його біографії. І хто знає, як би воно все повернулося, коли б не патріотизм кремінян. Наприклад, сьогодні Кремінна могла б зватися зовсім не Кремінною, а якимось Ново-Глуховим. Саме цю назву носив наш населений пункт понад півстоліття. І до того вона обридла тамтешнім жителям, що ті навіть вимушені були вдатися до рішучих дій. Діючи спільно, без усякого розброду в умах, чому можна й нам позаздрити, у 1896 році сільська громада вирішила порушити клопотання про повернення своїй слободі історичної назви - Кремінна. Мотивували свій вчинок селяни тим, що офіційна назва «Ново-Глухів» залишається для них чужою і у просторіччі вони все одно називають слободу Кремінною. До того ж, плутанину створювало й те, що поштове відділення у слободі мало назву «Кремінське», а залізнична станція була названа «Кремінне». Рішенню громади швиденько дали хід. Спочатку воно було розглянуто Куп'янським повітовим земським зібранням, а потім - губернським. У губернському центрі до зазначеного питання поставилися з усією серйозністю, ще й додали, що повернення слободі Ново-Глухів її КОЛИШНЬОЇ назви вельми бажано, бо перейменування Кремінної у Ново-Глухів під час введення військових поселень було викликано не якимись історичними або побутовими причинами, а абсолютно випадковим розквартируванням у ній Глухівського полку. Цілковито підтримав клопотання кремінян і губернатор, направивши його на розгляд імператора. Відповіді царя довелося чекати недовго. Вже через два місяці вийшов указ «Его Императорского Величества, Самодержца Всероссийского», яким визначилося слободу Ново-Глухів надалі називати її колишньою історичною назвою «Кремянная», як зазначалося в документі. Про це було повідомлено харківському поліцмейстеру, всім поліцейським управлінням, дворянським опікам, губернській і усім повітовим земським управам, а також іншим численним інстанціям і посадовим особам. Крім того, повідомлення про зміну назви слободи тричі надрукували в газеті «Харьковские губернские бедомости». А ось історію про те, як Кремінна стала містом, повідала кремінянка, ветеран педагогічної праці Зінаїда Олександрівна Фірсюк. Дядько Зінаїди Олександрівни, Петро Іванович Лукін, уродженець Кремінної, перед війною працював керуючим справами Верховної Ради України. Природно, у нього було багато товаришів серед керівництва Верховної Ради, у тому числі й секретар Президії на прізвище Межжерін. За словами Зінаїди Олександрівни, її дядько дуже любив Кремінну й, перебуваючиу Києві, ніколи не забував про свою малу батьківщину й шукав нагоду зробити для неї щось вагоме і корисне. Звісно, своїми намірами поділився і з Межжеріним. Той поміркував і запропонував: «А давай твою Кремінну зробимо містом. Зараз якраз готується список населених пунктів для присвоєння їм відповідного статусу, включимо до нього й Кремінну». 28 жовтня 1938 року вийшов указ Президії Верховної Ради УРСР «Про віднесення населених пунктів Ворошиловградської області до категорії міст і селищ міського типу і встановлення їхніх меж». Згідно з цим указом, селище Кремінне стало містом Кремінна. Підпорядковувалося воно Рубіжанському райвиконкому. Можливо, розповідь Зінаїди Олександрівни комусь здасться неймовірною, але на підтвердження неї в домі колишньої вчительки зберігається стара фотографія, на якій зображені Петро Іванович Лукін разом з секретарем Президії Верховної Ради УРСР Межжеріним. Особисто для мене в цій історії немає нічого дивного. Вона лише в черговий раз переконує, що патріотизм - то велика сила, яка у всі часи керувала нашими земляками. Притаманне це почуття й нашим сучасникам. Сергій ОМЕЛЬЧЕНКО. На фото: Лукін (ліворуч) і Межжерін, 1941 рік.
